ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ

 

Становлення демократичної, правової, соціально орієнтованої держави Україна, неможливе без формування поваги громадян до її символіки. Адже повага до державних символів є невід’ємною ознакою патріотизму та високої політико-правової культури.

Методична пам'ятка на тему:

ДЕРЖАВНА  СИМВОЛІКА  УКРАЇНИ

Становлення демократичної, правової, соціально орієнтованої держави Україна неможливе без формування поваги громадян до її символіки. Адже повага до державних символів є невід’ємною ознакою патріотизму та високої політико-правової культури.

Стаття 20 Конституції визначає, що державними символами України є Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн.

Державний Прапор – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів.

Великий Державний Герб формується з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська Запорізького законом. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб).

Державний Гімн – національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом.

Опис державних символів та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради.

У пункті 4 частини 2 статті 92 Конституції зазначено, що порядок використання і захисту державних символів установлюється виключно законами України.

Державна символіка України існує й використовується фактично з часів проголошення незалежності.

Постановою Верховної Ради № 2137-ХП від 19 лютого 1992 року затверджено Малий Герб, Постановою Верховної Ради № 2067-ХІІ від 28 січня 1992 року – Державний Прапор. Постанови, описуючи символіку держави, не регулюють питань порядку її використання та захисту. Поготів, Конституція чітко передбачила, що питання використання, захисту й опису державних символів мають встановлюватися лише законом. Тому ці дві постанови не відповідають конституційним положенням.

Лише Закон «Про Державний Гімн України» № 602-IV від 6 березня 2003 року відповідає конституційним нормам, та й то тільки в частині щодо факту врегулювання цього питання саме законом, а не якимсь іншим нормативно-правовим актом. Порядок використання гімну та його захисту цим законом не врегульовано, є лише посилання на захист від наруги.

До Державного Герба, Державного Прапора й Державного Гімну як до офіційних знаків держави, символів її суверенітету громадяни ставляться досить часто недбало й неповажно, оскільки порядок їх використання та захисту законодавчо не врегульовано.

Незважаючи на це, законодавець встановлює захисні норми, котрі передбачають відповідальність за неповагу до державних символів. Зокрема, статтею 338 Кримінального кодексу передбачена кримінальна відповідальність за наругу над державними символами у вигляді штрафу в розмірі до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на термін до шести місяців. Водночас конкретні дії, що кваліфікуються як наруга над державними символами, залишаються невизначеними. Тож незрозуміло, які дії можна вчиняти стосовно державних символів, а які – ні.

Спеціального закону, який регулював би порядок встановлення і використання Державних Прапора, Герба й Гімну, як того вимагає Конституція, немає, що майже унеможливлює точну, адекватну вчиненим діям кваліфікацію дій, що підпадають під кримінальну відповідальність. Проте очевидним є брутальне й образливе ставлення деяких людей до тих цінностей, які інші українці шанують. Приклади дій зневажливого ставлення особи до державних символів такі: зривання прапора чи герба; їх знищення або пошкодження; використання не за призначенням; непристойні написи або малюнки на них; спотворення тексту або музики гімну; поширення його тексту зі спотворенням змісту й значення; публічне спалення прапора тощо.

Відсутність єдиних законодавчих актів щодо порядку використання державних символів певною мірою компенсується нормами інших законодавчих актів.

Так, Законом «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» № 3689-XII від 15 грудня 1993 року у статті 6 встановлено, що не можуть одержати правову охорону позначення, які зображують або імітують державні герби, прапори й інші державні символи (емблеми). Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97-ВР від 21 травня 1997 року у статті 23 зазначає, що на будинках, де працюють ради та їхні виконавчі комітети, піднімають Державний Прапор. Частина перша статті 134 Закону «Про судоустрій України»  символами судової влади визначає державні символи України – Державний Герб та Державний Прапор, вказуючи, що порядок їх використання у приміщеннях судів установлюється законом відповідно до вимог статті 20 Конституції. У Цивільному кодексі у пункті 2 статті 434 зазначено, що державні символи не є об’єктами авторського права. Статтею 8 Закону «Про рекламу» № 270/96-РВ від 3 липня 1996 року встановлено: у рекламі забороняється використовувати або імітувати зображення Державного Герба, Державного Прапора, звучання Державного Гімну, зображення державних символів інших держав і міжнародних організацій, а також офіційні назви органів державної влади України, крім випадків, передбачених законом. Постановою Національного банку № 375 від 31 серпня 2001 року (п. 1.4) установлено право державного банку, заснованого за рішенням Кабінету Міністрів після отримання позитивного висновку Національного банку, додавати до свого найменування слово «державний», використовувати зображення Державних Герба та Прапора.  Існують внутрішні акти МВС, МЗС і деяких інших органів щодо порядку використання прапора військовими частинами, морським, річковим, залізничним, повітряним та іншим транспортом, посольськими представництвами тощо.

Конституційний Суд у своїй практиці судочинства торкався питань державної символіки у рішенні у справі про Конституцію Автономної Республіки Крим № 1-пр від 16 січня 2003 року. У ньому, зокрема, зазначено, що державні символи України пов’язані за змістом із державним суверенітетом.

Суверенітет (франц. souverainete/ – верховна влада) – верховенство та незалежність влади, тобто її право на власний розсуд самостійно розв’язувати всі внутрішні й зовнішні політичні проблеми без втручання інших держав, організацій, осіб. Суверенітет є однією з головних ознак державності.

Державна символіка уособлює державний суверенітет України, верховенство та незалежність влади. Образи Державного Прапора, Державного Герба та Державного Гімну символізують українську державність і конституційні цінності України, традиції та культуру українського народу.

У статті 11 Конституції наголошується, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Кольори Державного Прапора, зображення Державного Герба, текст Державного Гімну – історично-культурна спадщина українського народу. Протягом століть під жовто-блакитними стягами та зображенням герба консолідувалася українська нація у звитяжній боротьбі за волю та незалежність. Державні символи – основа історичної свідомості українців, процесів українського державотворення. Зображення державної символіки  традиційне на українських землях і є культурною спадщиною українського народу.

Варто, відмітити, що в Російській Федерації, діють такі федеральні конституційні закони: «О Государственном флаге Российской Федерации» № 1-ФКЗ від 25 грудня 2000 року, «О Государственном гербе Российской Федерации» № 2-ФКЗ від 25 грудня 2000 року, «О Государственном гимне Российской Федерации» № 3-ФКЗ від 25 грудня 2000 року.

Недбале ставлення до державних символів часто зумовлене незнанням їхньої історії, вагомості та значущості для людини, держави, нації. Необізнаність щодо їхнього призначення та порядку використання стає ганебною практикою майже всіх українців.

Історія нашого прапора бере початок від давньоруських знамен, що були, по суті, дуже простими: довгі жердини, до вершків яких кріпилося гілля дерев, жмути трави, кінські хвости – у літописах вони називалися «чолкою стяговою».

Давні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва. А після прийняття християнства вони освячувалися образом животворного Христа. Жодне військо без прапора не виходило в похід і не вступало в бій.

Уже тоді колір набув державного значення, передусім на військових знаменах. Прапори стають народними святинями, яким поклонялися з вірою й сподіваннями на заступництво.

У «Слові о полку Ігоревім», літописній пам’ятці історії Київської Русі, згадано «червлен стяг», «белу хоругвь», «чрвлену чолку».

За часів Золотої Орди на гербі Чернігівської землі було зображено орла із золотим хрестом, на гербі Поділля – золоте сонце й хрест. Отже, жовтий колір побутує на багатьох символах українських земель. Значення державних набули також синій, голубий, блакитний кольори.

Польський історик Ян Длугош описав корогви Львівської, Перемишльської земель, виконані в жовтій і лазуровій блакиті, під час Грюнвальдської битви 1410 року.

З XVIII століття полкові і сотенні стяги Війська Запорізького дедалі частіше являють собою блакитне полотнище, на яке жовтою фарбою наносять хрести, зорі, зброю, постаті святих, а згодом – козака із самопалом та золотим (жовтим) щитом.

Буржуазно-ліберальна, але прогресивна Головна Руська Рада, яка була створена 1848 року, піднявши жовто-блакитний прапор, почала боротьбу за відродження української нації. Повсюди ці кольори почали використовувати з 1911 року.

З початком Першої світової війни на синіх прапорах січових стрільців з’являється золотий лев. Жовто-блакитне маєво знамен супроводжує в 1914 році 100-літній ювілей Великого Кобзаря не тільки в Україні, а й у Відні, Празі, Варшаві, Кракові.

25 березня 1917 року у Петрограді відбулася маніфестація українців із приводу панахиди по Кобзарю. Над 20-тисячним натовпом майоріли український січовий прапор, запорізькі бунчуки, на грудях у багатьох учасників були жовто-сині знаки. Петроградська газета «Руська воля» написала: «У всіх жовто-блакитні стяжки. Написи на жовто-блакитному полі – «Хай живе вільна Україна!».

Перші ешелони українців вирушили на німецький фронт із Києва 14 травня 1917 року під жовто-блакитними прапорами.

У березні 1918-го Центральна Рада України затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. 13 листопада цього самого року блакитно-жовтий прапор став державним символом Західноукраїнської Республіки,  20 березня 1920 року його затверджено на Підкарпатській Русі, а з 1939-го – в Карпатській Україні.

Указом Президента України «Про День Державного Прапора України» № 987/2004 від 23 серпня 2004 року  на вшанування багатовікової традиції українського державотворення, державної символіки України було встановлено День Державного прапора України, який відзначається щорічно 23 серпня.

Тризуб зображали ще на монетах князів Володимира, потім із деякими відмінностями – Святополка та Ярослава Мудрого. Знак тризуба є на цеглині, знайденій на руїнах Десятинної церкви. Михайло Грушевський стверджував, що це був родовий знак князя Володимира і старої Київської держави Володимира Великого.

З давніх часів тризуб шанували як магічний знак, оберіг. Він символізував поділ Всесвіту на небесне, земне й потойбічне; поєднання Божественного, Батьківського й Материнського – священних начал, трьох природних стихій – повітря, води й землі. Тризуб містить кількісне число три, що є знаковим у християнській та дохристиянській Україні.

У грудні 1917 року Українська Центральна Рада прийняла тризуб як герб УНР. З 22 січня 1919 року згідно з законом про злуку тризуб увійшов до крайового герба Західної області УНР. Він був головним елементом герба гетьманської держави Павла Скоропадського та Директорії. У травні 1920 року Всеукраїнською Національною Радою тризуб уперше конституційно затверджено як Державний Герб. З 1939 року він стає Державним Гербом Карпатської Русі, яка проголосила самостійність після розпаду Чехословацької республіки.

Крок уперед у вирішенні питання державних символів зробив екс-Президент України Кучма, прийнявши Указ «Питання щодо використання державних символів України» № 79/2001 від 9 лютого 2001 року, в якому з метою визначення порядку використання державних символів на період до законодавчого врегулювання зазначеного питання, виховання у громадян поваги до цих символів, запобігання неналежному їх використанню і відповідно до статті 102 Конституції постановив, по-перше: Кабінету Міністрів подати у місячний строк Президентові проект тимчасового порядку використання державних символів органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, дипломатичними представництвами та консульськими установами за кордоном, Збройними Силами й іншими створеними відповідно до законів України військовими формуваннями, навчальними закладами, засобами масової інформації, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, передбачивши в ньому, зокрема, норми щодо використання зазначених символів: під час проведення офіційних заходів; у символіці, що використовується органами виконавчої влади, територіальними громадами сіл, селищ, міст, районів і областей, органами місцевого самоврядування, державними установами та організаціями; у товарних знаках вітчизняних виробників; внести в установленому порядку пропозиції щодо встановлення адміністративної відповідальності за порушення, пов’язані з неналежним використанням державних символів України. По-друге, Міністерству освіти і науки, Міністерству культури і мистецтв, Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, Державному комітету молодіжної політики, спорту і туризму забезпечити запровадження циклів теле- і радіопередач, публікацій у засобах масової інформації, що спрямовані на виховання у громадян поваги до державних символів України, роз’яснення їх значення для становлення держави. По-третє, Комісії державних нагород та геральдики при Президентові надати характеристики визначених законодавством України кольорів Державного Прапора та малого Державного Герба. По-четверте, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям організувати проведення роз’яснювальної роботи серед населення, спрямованої на виховання поваги до державних символів України; забезпечити під час реконструкції будівель та споруд ліквідацію зображень державних символів колишнього СРСР та радянських республік, гасел КПРС, за винятком випадків, коли зазначені зображення містяться на будівлях і спорудах, внесених до переліків пам’яток історії та культури.

Утім, проблеми державної символіки залишаються й донині. Зокрема, стаття 11 Конституції зазначає, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури». Стосовно державної символіки ця стаття є мертвою. Бо саме під прапорами й гербами консолідувалася нація, формувалася національна та історична свідомість. А традиційність і належність державних символів до культурної спадщини українського народу є безперечними.

У частині 1 статті 65 Конституції зазначено: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». На жаль, громадяни цих положень не знають або не надають їм вагомого значення і не усвідомлюють, що прапор, гімн і герб – це символи суверенітету нації, народу, держави.

Багатовікова практика застосування державної символіки потребує виокремлення спеціальних підгалузей конституційного права – «прапорництво» та «прапорне право». На жаль, і це питання залишається недослідженим. Термін «прапорництво» містить три взаємопов’язані поняття: прапорознавство, або вексилологія, що є допоміжною дисципліною; прапорне мистецтво – прикладна галузь, що займається створенням і виготовленням прапорів; прапорне право – допоміжна юридична дисципліна, яка визначає підстави використання прапорів. Жодному зі згаданих понять вчені-юристи не приділяли належної уваги, хоча ця проблема може бути темою для наукових (зокрема, й дисертаційних) досліджень.

У суспільних відносинах геть усіх країн світу інститут державної символіки відіграє важливу історико-культурологічну, соціально-економічну, політичну та ін. роль. Він є базовим елементом у процесах державотворення, об’єднання й консолідації народу, правового та патріотичного виховання громадян.

Звертаючись до правової компаративістики, ми бачимо, що інститут державної символіки у конституційному праві країн Європи надзвичайно розвинутий. Простежується високий рівень поваги, правової культури та правової свідомості громадян щодо державних символів своєї країни; історично сформована етика застосування державної та місцевої символіки.

Існує міжнародна етика державної символіки. Незважаючи на те, що кожній країні притаманні власні риси регламентації застосування державної символіки та символіки іноземних країн, проте у практиці міжнародних відносин вироблено загальні правила поваги до державних символів. Так, прапори країн сторони, що відвідує, та сторони, що приймає, мають бути одного розміру і вивішені на однаковій відстані; не торкатися землі, води, дерев, будівлі й інших предметів. Вони повинні бути чистими, без пошкоджень тканини й кольору. І взагалі, в європейських країнах практикується розробка еталонів тканини, кольорів, графічних зображень для прапора, герба  та виконання для гімну. Державний прапор за загальним правилом не повинен бути постійно вивішеним на помешканнях громадян, його встановлення має відбуватися відповідно до врочистих заходів місцевого та державного значення, на державні свята.

Україна і світ

Україна – найбільша за територією Європейська країна (не рахуючи Росію).

Україна сьогодні – це 0,41% території суші, 0,85% населення планети та 0,20% світового валового національного продукту.

Україна відома запасами марганцевих (більше 40% світових) та залізних руд (більше 12%).

Україна – великий виробник зерна (входить до трійки найбільших виробників ячменю). Поруч із Францією, Німеччиною та США – один з найбільших виробників цукрового буряка, випереджуючи таких сусідів як Польща та Туреччина. Входить до сімки найбільших в світі виробників цукру, рослинної олії, свинини та картоплі.

Цікавий факт з економіки України: у 2001 році товарообіг між Україною і Китаєм становив 737,688 млн. доларів, при цьому експорт українських товарів у Китай становив 542,083 млн. доларів, а імпорт китайських товарів в Україну – 195,605 млн. доларів.

Україна зсередини

Приріст населення/рік: -0.72%

Середня тривалість життя: у чоловіків – 60,86 років у жінок – 72,06 роки

Коефіцієнт народжуванності / смертності: 9,59 / 16,4 (на 1000 чол.)

Телефонізація: 10,5 мільйонів

Телевізори: 18.05 мільйонів

Радіо: 45 мільйонів

Інтернет зона: .ua

46,4% української електроенергії надходить з атомних електростанцій (у 2001 р.). Це п’ятий у світі показник за інформацією Міжнародної Агенції з Атомної енергетики.

З офіційних джерел відомо, що в країні залишилось тільки 500 пам’ятників Леніну, тоді як у 1992 року їх було близько 5000.

Людина, яка вшанована найбільшою кількістю пам’ятників у світі, – Тарас Шевченко – геніальний український поет, мислитель і художник.

Україна витрачає $590 мільйонів на рік на оборону. В Україні нема атомної зброї. Хоча голівудські продюсери полюбляють показувати у кінострічках, що терористи крадуть атомну зброю з України, це неправда.

Більшість населення України розмовляє українською мовою. Вона істотно відрізняється від російської. Наша мова більш красива і мелодична.

Маловідомі історичні факти

автор статті Сланіслав Біличенко

бакалавр Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, Миколаївська філія

Що ми знаємо про себе – про українців? Виявляється, дуже мало. Нижче наведені кілька із безлічі майже фантастичних фактів, які лишаються маловідомими, які чекають, щоб ми пізнали їх і подивувалися: це ж ми, невідомі!

Перенесемося в Південну Африку. Йде англо-бурська війна (1899-1902 рр.). Бури борються проти імперської британської армії. А от командир одного із загонів бурів – українець Юрій Будяк. Це й не дивно, коли в жилах – козацька кров. Цікаве інше. У полон до цього загону потрапляє англійський військовий журналіст, звали якого Уїнстон Черчілль. Так, це був майбутній славнозвісний прем’єр-міністр Великобританії, і саме його врятував Юрій Будяк від розстрілу. Згодом, завдяки вдячному У.Черчіллю, Ю.Будяк вступив до Оксфордського університету. У 1917 році Ю.Будяк працює в апараті Центральної Ради – уряду Української Народної Республіки, а потім – радянські табори і смерть 1943 року. Така людська доля, яку ще треба досліджувати.

Про долю багатьох українців ми знаємо ще менше. Так, Софія Ружинська, будучи волинською княгинею, командувала у XVII столітті військом у 6 тисяч воїнів.

Лише уривчасті відомості маємо про волелюбну українку Степаниду. Вона була активною учасницею повстання Степана Разіна, очолювала повстанський загін зі Слобідської України, а після поразки повстання її у 1670 році зіслали в каземати Тихвинського жіночого монастиря.

Мабуть, заслуговує не одного фільму доля козака Якова Малика. У XVI столітті він потрапляє до Індії, де стає великим візирем індійського князівства Гуджерат. Отак-то…

Не так уже й багато ми знаємо, як не дивно, про корінного полтавця, українця Миколу Гоголя. Наприклад, мало кому відомо, що Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Можна було б зібрати словник українських прізвищ, спотворених у ході русифікації російськими чиновниками. Так, український рід Чехів у ХІХ столітті став чомусь Чеховими. Дід А.Чехова ще був Чехом. Сам А.Чехов писав, що дід його – українець. Досить кумедно Дейнеки перетворились на Денікіних. Козаки Розуми стали Розумовськими, Чайки стають Чайковськими. Дід Петра Чайковського, великого композитора – Петро Чайка – закінчив Києво-Могилянську Академію і його як медика російський уряд відрядив штаб-лікарем у Вятку. Ймовірно, українська атмосфера в родині Чайковських збереглася набагато краще, ніж у Чехових, бо з 24-річного віку майбутній композитор майже щороку по кілька місяців жив в Україні, де написав понад 30 творів, серед яких – опери “Коваль Вакула” (“Черевички”), “Мазепа”, пісня-романс “Садок вишневий коло хати”, дует “На вгороді коло броду” на слова Т.Шевченка. В жорстокі часи наступу імперії на українську мову він домагався постановки “Тараса Бульби” М.Лисенка, використав у своїх творах багато українських народних пісень.

Серед тих, хто відцурався свого народу, – відомий письменник, українець за походженням… Федір Достоєвський. Рід Достоєвських походив з села Достоєва біля Пінська (українсько-білоруське порубіжжя). Один з Достоєвських стає ієромонахом Києво-Печерської Лаври і в 1647 році бере участь у виборах чергового митрополита. Цікаво, що серед Достоєвських, які жили на Поділлі, найбільше було представників духовного звання. Андрій Достоєвський був священником української уніатської церкви. Він був дідом письменника Ф.Достоєвського. Син Андрія посварився з батьком і братом і подався в Москву. Звали його Михайлом, і як спомин про родину й Україну він узяв із собою, зберіг і передав своїм синам власні українські поезії. Донька великого письменника згадує: “…поетичні здібності були вже в українській родині мого батька, а не були дані щойно через мою матір-москвичку, як припускають літературні приятелі Достоєвського”. Шкода, що Ф.Достоєвський не став в обороні України.

Цього в принципі не можна сказати про В.Маяковського. Поет гостро критикував москалів: “Товаришу москаль, на Україну жартів не скаль”. А ще нагадував, що москалі з історії України знають лише Шевченка, Тараса Бульбу, борщ і сало (“Знань у росіянина не глибока товщ”). Зате дуже полюбляє такий “брат” “дурницю зморозить, викладе весь вантаж розумовий: візьме й розповість зо двоє курйозів – анекдотів української мови” (цитуємо, до речі, в перекладі Л.Первомайського). “Вивчіть цю мову!” – звертається поет до… чи не глухих? До речі, він про себе писав: “Я з діда – козак, з другого – січовик”.

Дослідники вказують, що українські роди Маяковських пішли, ймовірно, від тих козаків, які стояли на сторожі на курганах, при маяках, що підпалювались у разі татарських нападів.

На жаль, й українці Ріпи перетворилися на Рєпіних. Хоч Ілля Рєпін, який народився на Харківщині, все ж зберіг своє відчуття належності до українців й малював себе у вигляді козака, що спирається на гармату. “Час вже подумати про український стиль у мистецтві”, – відзначав митець. А проте він не лише говорив, а й створив чимало творів на українську тематику, приміром, “Запорожці пишуть листа турецькому султану” – він намалював два варіанти цієї картини.

На закінчення хочу нагадати: скільком Черчіллям ми б не врятували життя, у скількох Індіях ми б не ставали візирами, були б Франками чи Гоголями, Достоєвськими або Чайковськими, ми ніколи, ніколи не повинні забувати, хто ми є. Будьмо гордими, що ми – українці. Ми маємо свій рід, свій грандіозний народ і свою вічну землю на цій планеті – Україну. Цього у нас ніхто й ніколи не забере, лише не цураймося свого, і тоді ми побудуємо державу, не гіршу, ніж побудували собі інші європейці.
Цікава інформація про деякі українські традиції

Різдвяні традиції в Україні

За розповіддю Олега Барановського

Різдво на Україні святкують 7-го січня за Григоріанським календарем, як і в багатьох інших країнах, де сповідують християнство.

За часів існування Радянського Союзу, Різдво офіційно не святкували в Україні. Натомість комуністична партія намагалася замінити Різдво святом Нового Року. Але люди не забули власні традиції. Після набуття статусу незалежної країни в 1991 році в Україні розпочали святкувати Різдво також офіційно.

В Україні існує багато різдвяних традицій. Вони різняться в залежності від регіонів країни.

В більшості регіонів України люди напередодні Різдва влаштовують т.зв. “Вертеп” (з давньогрецької – печера). Це сцени з біблійних розповідей про народження Ісуса. Вони показують маленького Ісуса в яслах, Марію, волхвів, що принесли дари, та зірку над Віфліємом. Вертепи влаштовують у громадських місцях, зазвичай біля або всередині церков. Вночі всередині вертепів ставлять свічки для того, щоб люди, що прийшли на нічну службу, могли все бачити.

Переддень Різдва в Україні називають Свят Вечором, або інколи – Святою вечерею. Люди зазвичай готують смачні страви на цей вечір. На столі повинно стояти щонайменше 12 різних страв. Обов’язково повинна бути кутя, ритуальна страва, яку готують з пшениці та спеціального сиропу, що містить рідкий мед, мелений мак, родзинки та інколи грецькі горіхи.

Для цього вечора люди встановлюють та прикрашають ялинку в квартирах (інколи їх називають новорічними ялинками). У деяких регіонах західної України існує традиція прикрашати стіл дідухом, снопом пшениці чи вівса спеціальної форми: з чотирма ногами та великою кількістю вузлів, що символізує добробут на наступний рік.

Святого Миколая (Санта Клауса) називають дідом Морозом у всіх регіонах країни та вважають, що він приносить подарунки під ялинку в цей вечір.

Також в деяких регіонах люди роблять різдвяні прикрашені яйця, що дуже схожі на пасхальні, що називаються писанки.

Свято Хелоуін не святкують в Україні, але є деякі різдвяні традиції дуже схожі на традиції хелоуіна. Цього вечора діти ходять до сусідів з бенгальськими вогнями, сіючи зерно та кольорове насіння. Вони бажають людям міцного здоров’я та рясного врожаю на наступний рік та просять за це гроші. Також вони виконують різдвяні пісні, що в різних місцевостях України називаються колядки або щедрівки, а саме:

“Радуйся, радуйся, земле. Син Божий народився”
“Добрий вечір, щедрий вечір. Добрим людям на здоров’я”

Наступного дня в деяких селах на західній Україні люди влаштовують народні гуляння, що швидше за все, походять від язичницьких традицій. Вони одягаються в шкіри чудовиськ з рогами та бігають по селу, намагаючись налякати людей. Після цього вони біжать до певного місця на окраїні села, де відбувається головна частина свята: вони борються зі всіма мешканцями села та врешті решт залишаються переможеними. На великому вогні спалюють пугала. Всі люди танцюють навколо цього багаття. Це символізує боротьбу добра та зла, та що добро перемагає зло протягом наступного року.

Символізм українських яєць, що готуються на Паску.

За розповіддю Софії Зелюк

Українські Пасхальні яйця є надзвичайно символічними: символізм власне яйця, символізм прикрашення та символізм кольору. Чому це яйце стало одним з найголовніших елементів системи язичницьких вірувань? Це нескладно зрозуміти. Яйце все-таки є символом народження – воно є джерелом життя. Саме нове життя, джерелом якого є яйце, було таємницею для язичників, що згодом використовували яйце у своїх ритуалах.

Жовток яйця нагадував їм сонце, що вважалося наймогутнішим природним явищем. За однією з легенд, птахи були улюбленцями бога сонця, оскільки лише вони могли літати в небесах. Люди, будучи простими смертними створіннями, не могли літати, але вони могли збирати яйця, що викликали в них асоціації, пов’язані з всемогутнім богом сонця. До того ж, з яйця з’являвся півень, який, за їх віруваннями, мав силу кожного ранку збирати сонячне світло. З приходом на Україну християнства яйце стало важливим елементом Пасхальних ритуалів, що були пов’язані з розповсюдженням нової релігії, та велика кількість легенд, що передавалися з покоління в покоління протягом століть, розповідали історію походження Пасхальних яєць. Коли Ісус помирав на хресті, кров, що яким стікали його рани, падали на землю. Навісці падіння крапель крові з’являлися червоні Пасхальні яйця. Марія, мати Ісуса Христа, стояла поряд його хреста та плакала. Ті червоні Пасхальні яйця, на які були пролиті її сльози, перетворювалися на прикрашені Пасхальні яйця. Люди зібрали яйця у хустки та пішли до Понтія Пілата, що благати про дозвіл поховати її сина. На своєму шляху до Понтія Пілата Марія віддавала дітям, яких зустрічала, по яйцю та проголошувала настанови жити в мирі. По приході до палацу Понтія Пілата Марія втратила свідомість, Пасхальні яйця з її хустки покотилися по всьому світі, і з того дня люди з різних країн прикрашають яйця напередодні Паски та дають їх одне одному, як проголошення любові та миру. Таким чином народний язичницький ритуал увійшов до системи християнського вірування.

Різні символи, подібно до ритуалу язичників прикрашати яйця, пройшли процес адаптації до вимог нової релігії. В часи язичництва символізм яйця полягав в тому, що воно допомагало відігнати злих духів, гарантувало хороший врожай та приносило людям щастя. В той час, як існував язичницький ритуал святкування приходу на землю весни після холодної зими, християнське свято паски символізувало початок нового життя людських душ та їх прощення шляхом постування та воскресіння Ісуса Христа. Символи та орнаменти, якими прикрашали яйця, не змінилися. Єдине, що змінилося, було пояснення цього ритуалу.

Серед найдавніших та найважливіших символів Пасхального яйця є символ сонця, найпростішим зображенням сонця є коло з промінням або без нього. На Пасхальних яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьми конечну зірку, що в минулому була символом сонця. Свастика, або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Пасхального яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід. За однією з легенд в далекій печері живе чудовисько, що є втіленням зла. Воно приковане до каміння дванадцятьма ціпками. Зі своєї в’язниці він посилає своїх прибічників по всьому світу та після їх повернення запитує: “Чи всі люди живуть у злагоді?”, “Чи поважають діти своїх батьків?”. Якщо люди сваряться та не поважають своїх батьків, чудовисько радіє – вони є його прибічниками. Він запитує: “Вони досі роблять Пасхальні яйця?” І якщо отримує позитивну відповідь, біситься, оскільки його злі сили переможені. Кажуть, що поки люди живуть у злагоді, поважають своїх батьків та роблять Пасхальні яйця, зле чудовисько залишатиметься прикутим до гори. Коли ж люди перестануть готувати Пасхальні яйця, він звільниться та зло пануватиме на землі.

Жінки, що прикрашали Пасхальні яйця, отримували натхнення зі світу природи, майстерно зображуючи квітки, дерева, фрукти, листя та цілі рослини. Подібні орнаменти символізували прокинення природи після зими, таким чином Пасхальні яйця з мотивами рослин були гарантією хорошого врожаю. Найбільш розповсюдженим малюнком є рослина у вазі, змальована окремо, що символізує дерево життя. Вишневе дерево, що є символом жіночої краси, вважалося, приносило щастя та любов. На Пасхальних яйцях, прикрашених гуцулами, часто зображували гілку ялинки, символ молодості та вічного життя. Виноград символізував братерство, добру волю та довге і віддане кохання. Вважалося, що Пасхальні яйця з орнаментом яблука або сливи, приносять знання та здоров’я. На Пасхальних яйцях зображували різні квітки, а саме рози, соняхи, тюльпани, гвоздики, барвінок та конвалії. Вважалося, що вони всі допомагають природі квітнути та розростатися.

Хоча мотиви із зображенням тварин не такі розповсюджені, як рослинні мотиви, їх можна знайти на прикрашених Пасхальних яйцях, особливо тих, які готуються у Карпатських горах. Такі символи виконують подвійну функцію: вони були призначені для наділення їх власника найкращими рисами певних тварин, наприклад, здоров’ям та силою; в той же час, вважали, що вони продовжують рід тварин. Олені, барани, коні, риба та птахи зображалися абстрактно, інколи жінки просто малювали частини тварин: гусячі шийки, вуха зайців, лапки курей, роги баранів, зуби вовків, кігті ведмедів та очі биків. Малюнки коней були досить розповсюдженими, оскільки вони символізували силу та витримку. Подібно до коней, малюнки оленів були розповсюджені, оскільки, вважалося, що вони приносять процвітання та довге життя. Птахи вважалися вісниками весни, тому цей мотив був досить розповсюджений на Пасхальних яйцях. Навіть комахи мали певне місце у традиції українців прикрашати яйця. Павуки символізували впевненість, спокій та артистичний талант. Метелик є символом безтурботного дитинства, а також подорожі душі у країну вічного щастя.

Найбільш розповсюдженими орнаментами також є геометричні фігури. Пасхальні яйця найчастіше поділяють прямими лініями на квадрати, трикутники та інші форми. В цих зображеннях потім малюють інші форми та орнаменти. Одним з цікавих геометричних малюнків є орнамент, що називається “сорок трикутників”, символізують сорок днів посту, сорок великомучеників, або сорок днів, протягом яких Ісус перебував у пустелі. Серед інших розповсюджених орнаментів є сходи (символізують пошук щастя людиною), сито (символізує розділення добра та зла), корзина (символізує материнство та знання), подвійна лінія, що зображує шлях (символізує вічність). Так званий орнамент вічного життя є одним з найбільш розповсюджених орнаментів для прикрашення Пасхальних яєць на Україні. Цей орнамент став розповсюдженим завдяки легенді. Звивина на пасхальних яйцях не має ані початку, ані кінця, таким чином, злий дух, що заходить до будинку, назавжди залишається в пастці та вже ніколи не потрапить туди знову.

Є ціла низка язичницьких символів, що пристосовані до нової християнської віри. Крапки, що свого часу зображували зорі на яйцях зозулі (символ весни), стали символом сліз Марії. Риба, що споконвічно була символом здоров’я, стала символізувати рибалку Ісуса Христа; Хрест, що за часів язичництва символізував чотири сторони світу, зараз символізує землю, вітер та вогонь – Святу Трійцю.

З мого боку було б недоцільним, якщо б я не звернув уваги на найдавніший орнамент, що зображався на пасхальних яйцях на Україні – богиня Берегиня, символ матріархату. Вона була богинею життя та родючості, матір’ю всіх живих речей. На пасхальних яйцях її зазвичай зображують як жінку з піднятими догори руками.

Не лише орнаменти на пасхальних яйцях мають символічний зміст, кольори теж відіграють певну роль. У кожному регіоні України використовують певну комбінацію кольорів; Хоча найдавніші пасхальні яйця розмальовувалися лише двома кольорами, наші пращури-язичники вірили, що чим більше кольорів використовувалися для прикрашення яєць, тим сильніша магічна сила сконцентрована в них, таким чином вони могли принести власнику кращу долю.
Цікаві факти про Київ

Київ був заснований легендарним східно слов’янським вождем Києм (місто й досі називається на його честь), його братами Щеком та Хорівом та їх сестрою Либідь в кінці V століття до н.е.

Київ був містом-фортецею на березі річки, що виходила на Торгівельний шлях східної Європи, Дніпро, що поєднував греків та варягів (вікінгів або людей з півночі ). Історично місто стало фортецею, що захищала мирне населення східно Європейських земель від навали диких нормандських племен, що приходили зі степів південної України, Тавриди (хазари, кумани, печенеги, половці та інші).

Київ став першою столицею Київської Русі, першої Руської держави (кінця IX століття – 1240 рр.). Місто було збудоване на землях союзу Полянських племен, але пізніше увійшло до земель східно слов’янських племен.

Київ був найбільшим містом Європи у ХІ сторіччі, в п’ятдесят разів більшим за Лондон, в десять – за Париж. Досяг свого розквіту за Ярослава Мудрого (1010-1054 н.е.), який поріднився з королівськими родинами Франції, Норвегії, Румунії та Польщі.

У 1240 році Київ був захоплений монголами під командуванням Хана Батия. Місто було значним чином зруйноване, спалене та перетворене на маленьке поселення здекількох десятків будівель.

Протягом 1350-1365 рр. Київ був захоплений речу Посполитою (союз Польщі та Литви). Це панування було некращим за панування Хана Батия.

У ХVI столітті Київ був під владою руського царя Івана IV, Івана Грозного.

У 1654 році український гетьман Богдан Хмельницький підписав договір з царем руської держави Московії, згідно з яким дві слов’янські нації були об’єднані в одну державу, після Визвольної війни 1648-1654 років.

Під час Другої світової війни, Київ був окупований з 10 вересня 1941рокудо 6 грудня 1943 року німецьким вермахтом.

Під час першої світової війни та російської громадянської війни Київ переходив з рук в руки 18 разів. Місто зазнало окупації з боку Німеччини, Росії, Петлюри, Червоної армії та Білої гвардії.

Київ вважають найзеленішим містом світу. На кожного мешканця міста приходиться 20 м2 зелені.

В 1982 році Київ святкував свою 1500 річницю.

Київ є першою та єдиною столицею України з 1грудня 1991 року, коли Україні було надано статус незалежної держави.

Населення Києва становить майже 3 млн. мешканців. (не беручи до уваги нових пригородів).

Офіційною назвою українською мовою є Київ, російською – Киев.

Офіційною емблемою Києва є каштан. Травень є найпрекраснішим місяцем у Києві , коли квітне каштан.

Ось кілька цікавих фактів про українських лицарів:

·         Окрім зброї, сили і вміння гарно битися, козаки мали ще одну значну перевагу – кмітливість та хитрість. Практично завжди їм вдавалось непомітно підкрастися до ворога та застати його зненацька. Звичайно це додавало шансів здобути перемогу.

Згадаймо і про оригінальний човен, який козаки використовували для військових походів. Як би дивно це не звучало, але його можна назвати «прабатьком» сучасних підводних човнів. Він складався з двох днищ, між якими розміщували вантаж аби занурити судно у воду. Так козаки непомітно підпливали до ворогів. Перед початком наступу вантаж викидався, а судно раптово піднімалось на поверхню. Звичайно, це ставало несподіванкою для противника, адже ніхто не очікував, що запорозьке військо може з’явитись з морських глибин :) Для такого ж діла використовувались перевернуті чайки – славнозвісні човни козаків, котрі не боялись ні штормів, ні ворожих військових кораблів. Їх часто перевертали догори дном, аби непомітно підкрастися до ворога.

·         Були серед козаків особливі хлопці, яких звали характерниками. Вважалось, що походять вони від древніх язичницьких волхвів, які володіли таємними знаннями, вміли пророкувати майбутнє. Деякі історики притримуються теорії, що після прийняття на Русі християнства їх переслідували князі та греки. Тому волхви-язичники створювали невеликі об’єднання далеко від великих міст – січі. Там вони навчали майбутніх воїнів бойовим мистецтвам, обрядам та звичаям. Про характерників казали, що їх «ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали» і що вони «могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе, перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників - на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств»…

·         Козаки користувались не тільки власними знаннями, а й запозичували бойові прийоми в інших народів. Подейкують, що на Січі жили не лише українці, а й представники близько 20 різних національностей: росіяни, поляки, молдавани, білоруси… Окрім того самі козаки та гетьмани часто подорожували світом, знайомились з культурою та звичаями інших країн.    

  

·         Козаки користувались не тільки власними знаннями, а й запозичували бойові прийоми в інших народів. Подейкують, що на Січі жили не лише українці, а й представники близько 20 різних національностей: росіяни, поляки, молдавани, білоруси… Окрім того самі козаки та гетьмани часто подорожували світом, знайомились з культурою та звичаями інших країн.    

Історія

24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою визначила: «підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України». Фактично цією постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України як важливого інституту держави і невід’ємного елемента її воєнної організації.

Історію будівництва Збройних Сил України можна поділити на ряд основних етапів: перший етап — формування основ Збройних Сил України (1991–1996 рр.); другий етап — подальше будівництво Збройних Сил України (1997–2000 рр.); третій етап — реформування Збройних Сил України (2001–2005 рр.); четвертий етап — розвиток Збройних Сил України (2006–2011 рр.). З 2012 року розпочато новий етап військової реформи — реформування і розвитку Збройних Сил України.

Восени — взимку 1991 року були підготовлені важливі документи, що стали нормативно-правовою базою формування Збройних Сил України.

11 жовтня 1991 року Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України та постановила створити Раду оборони України, затвердила склад посадових осіб, які до неї входять, а також Положення про Раду оборони України.

У Концепції передбачалося, що Україна поступово, з урахуванням усіх факторів національної безпеки, реалізуватиме намір стати в майбутньому нейтральною, без’ядерною державою, яка не братиме участі у військових блоках, натомість дотримуватиметься усіх договорів і угод щодо незастосування ядерної зброї. Концепція визначала, що Збройні Сили України складатимуться з трьох видів: Сухопутних військ (Військ наземної оборони), Військово-Повітряних Сил і Сил Протиповітряної оборони (Військ повітряної оборони), Військово-Морських Сил. У Концепції було визначено повноваження Міністра оборони України і Головного штабу Збройних Сил України.

Однією з найважливіших і суперечливих проблем у всьому комплексі питань військової сфери була проблема ядерної зброї. Після розпаду Радянського Союзу Україна стала власником третього за величиною ядерного потенціалу у світі. На озброєнні військових формувань в Україні знаходилося 130 міжконтинентальних ракет РС-18 на рідкому паливі з шістьма ядерними боєголовками кожна і 46 ракет РС-22 на твердому паливі з десятьма боєголовками. В усьому світі ці ракети були відомі як СС-19 та СС‑24 відповідно. В Україні було також розгорнуто повітряний компонент стратегічних сил, який складали 21 бомбардувальник ТУ-95мс та 19 бомбардувальників ТУ-160 з боєкомплектом до 500 крилатих ядерних ракет.

Верховна Рада України затвердила принцип без’ядерності, закріплений у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Україна зобов’язалась вивезти до Росії ядерну зброю для її розукомплектування під спільним контролем. Виходячи з проголошених зобов’язань щодо без’ядерного статусу, Україна обрала компромісний і найбільш реальний у тих умовах шлях забезпечення своєї безпеки — шлях ядерного роззброєння. Концепція його розкривалася у формулі: ядерне роззброєння в обмін на спільний контроль за цим процесом, фінансову компенсацію і гарантії національної безпеки.

6 грудня 1991 року Верховна Рада України приймає надзвичайно важливі для військового будівництва закони − «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України». Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник К.П. Морозов. 3 січня 1992 року розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислокованих на українській території військ.

Указом Президента України від 5 квітня 1992 року № 209 на базі сил Чорноморського флоту почалося формування органів управління Військово-Морських Сил України.

У середині червня 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні озброєння і військової техніки для України. Необхідно було скорочувати кількість танків на 5300 одиниць, бойових броньованих машин — на 2400 одиниць, бойових літаків — на 477 одиниць. До реалізації цих завдань Україна приступила вже 18 серпня 1992 року.

Згідно з Указом Президента України від 28 січня 1993 року на базі Військово-Повітряних Сил України та Військ Протиповітряної оборони України розпочалося формування єдиного виду Збройних Сил України — Військ Повітряної оборони. Остаточне їх об’єднання передбачалося завершити до 30 листопада 1995 року.

19 жовтня 1993 року Верховна Рада України розглянула План проведення організаційних заходів у Збройних Силах України. Було прийнято Постанову «Про загальну структуру, чисельність та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України», якою було визначено чисельність Збройних Сил України — 455 тис. військовослужбовців. На цьому ж засіданні Верховної Ради України була затверджена Воєнна доктрина України, яка визначила необхідність приведення системи оборони країни у відповідність до сучасних геополітичних і геостратегічних умов, переглянути та уточнити завдання і зміст діяльності всіх державних структур, організацій і закладів, причетних до забезпечення воєнної безпеки України.

У 1994 році закінчилося міждержавне переміщення військових кадрів. З 1991 до 1994 року з України в інші держави було переведено близько 12 тис. офіцерів і прапорщиків, понад 33 тис. повернулося на Батьківщину, у тому числі 27982 офіцери.

Подальше будівництво Збройних Сил України супроводжувалося значним скороченням чисельності особового складу та озброєнь. За рахунок розформування деяких частин, удосконалення організаційно-штатної структури чисельність Збройних Сил України станом на кінець 1995 року було скорочено до 400 тис. осіб.

Згідно з Указом Президента України від 23 травня 1996 року у складі Збройних Сил України формується командування Сухопутних військ України, якому підпорядковуються органи управління та війська військових округів.

З причин відсутності належної нормативно-правової бази та добре обґрунтованих теоретичних положень щодо створення нового виду Збройних Сил України, у 1996 році процес об’єднання ВПС та Військ ППО було призупинено.

На 1 червня 1996 року Україна завершила процес свого ядерного роззброєння, на її території не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Підсумовуючи перший, найскладніший етап будівництва Збройних Сил України (1991–1996 рр.), слід зазначити, що незважаючи на різноманітні труднощі, були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних Сил України, види Збройних Сил України, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

У січні 1997 року Президентом України була затверджена Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. З цього розпочався другий етап військового будівництва в Україні. Перший рік реалізації положень Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України вніс суттєві зміни до переліку заходів і термінів їх виконання.

21 січня 1997 року Указом Президента України були затверджені Положення «Про Міністерство оборони України» та «Про Генеральний штаб Збройних Сил України». Міністерство оборони і Генеральний штаб Збройних Сил уперше отримали свої окремі Положення, що було не лише подальшим упорядкуванням їх повноважень і відповідальності, але й важливим кроком на шляху становлення демократичного цивільного контролю над оборонною сферою.

Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України значно поширилися на здійснення планування оборони держави і оперативного управління. Відтепер Генеральний штаб Збройних Сил України отримав право на здійснення контролю за виконанням завдань з організації оборони держави усіма військовими формуваннями України. Були суттєво уточнені повноваження Міністерства оборони.

У 1997 році вперше було проведено цикл стратегічного планування оборони України. За його підсумком Президентом України затверджено Стратегічне рішення на застосування Збройних Сил України.

На початку червня 1997 року нарешті було вирішено одне з найбільш складних питань — питання про Чорноморський флот. Було підписано Угоду про статус, умови та термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. 1 серпня 1997 року Україна вперше святкувала День Військово-Морських Сил України.

З 1998 року запроваджена нова система військово-адміністративного розподілу території України. Замість військових округів було утворено оперативні командування. Функціонально вони стали оперативно-стратегічними об’єднаннями, призначеними для виконання як у мирний, так і у воєнний час оперативних, мобілізаційних завдань і завдань територіальної оборони у встановлених для них межах, а також технічного, тилового, медичного та інших видів забезпечення військ (сил), що знаходяться на їх територіях, незалежно від відомчої підпорядкованості.

Згідно з пропозиціями Президента України, Постановою Верховної Ради України від 22 грудня 1998 року була затверджена чисельність Збройних Сил: станом на 31 грудня 1998 року — 320 тис. військовослужбовців і 100 тис. працівників; на 31 грудня 1999 року — 310 тис. військовослужбовців і 90 тис. працівників.

Під час реалізації Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України щодо удосконалення структури військ (сил) постійно враховувалися результати заходів оперативної підготовки органів управління. Планування та проведення заходів оперативної підготовки стало здійснюватися за єдиним замислом і планом та на єдиному оперативно-стратегічному фоні.

З початку 1999 року здійснено перехід на нову систему тилового забезпечення за територіальним принципом. Завдяки її впровадженню вдалося уніфікувати і скоротити кількість тилових структур, забезпечити інтеграцію ресурсів, сил та засобів тилу і комплексне та ефективне їх використання в інтересах усіх структур Збройних Сил України.

Період виконання Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України (2001–2005 рр.). можна вважати третім етапом будівництва Збройних Сил України.

З метою подальшого удосконалення та підвищення ефективності системи управління Збройними Силами України Указом Президента України від 20 серпня 2001 року введено посади головнокомандувачів видів Збройних Сил України.

22 березня 2001 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про розвідувальні органи України». Це логічно завершило тривалий етап обговорення та ввело у правову сферу діяльність спеціальних органів державної влади, серед яких — розвідка Збройних Сил України .

У 2002 році було завершено розформування 43 Ракетної армії. Цим Україна ще раз продемонструвала світовій спільноті обов’язковість у дотриманні міжнародних зобов’язань з без’ядерного статусу держави.

У 2004–2005 роках здійснено перехід Збройних Сил з чотиривидової на тривидову структуру шляхом створення на базі ВПС і Військ ППО єдиного виду Збройних Сил — Повітряних Сил у складі трьох повітряних командувань («Захід», «Південь», «Центр») і тактичної групи «Крим».

Важливим елементом у запровадженні механізму демократичного цивільного контролю над Збройними Силами України стало створення у 2005 році консультативно-дорадчого органу — Громадської ради при Міністерстві оборони України.

Головні командування видів Збройних Сил України були переформовані у командування видів з відповідною оптимізацією їх структури та чисельності. З трьох оперативних командувань залишилися два (Західне та Південне), а північне оперативне командування переформовано у територіальне управління «Північ». З метою оптимізації системи оперативного (бойового) та матеріально-технічного забезпечення сформовано Командування сил підтримки. До його складу увійшли понад 50 військових частин і підрозділів забезпечення.

Загальна чисельність особового складу Збройних Сил України станом на кінець 2005 року складала 245 тис. осіб, у т.ч. 180 тис. військовослужбовців. Співвідношення між видами Збройних Сил становило: Сухопутні війська — до 40%; Повітряні Сили — до 24%; Військово-Морські Сили — до 8%; органи військового управління, військові навчальні заклади, установи — до 28%.

За результатами виконання Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України протягом 2001–2005 років відбулися суттєві зміни у структурі Збройних Сил та системі управління військами (силами). Зокрема, був запроваджений функціональний принцип побудови Збройних Сил та їх застосування. Здійснено розподіл функцій та повноважень між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил України. Функціональними структурами Збройних Сил стали Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони і Стратегічні резерви. Пріоритет у формуванні був наданий Об’єднаним силам швидкого реагування.

У загальній системі розмежування функцій та повноважень між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил України на виконання Указу Президента України від 12 січня 2004 року № 28/2004 «Про Концепцію гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах України» здійснено розподіл завдань й у гуманітарної та соціальної сферах, закладено основи системи реалізації державної гуманітарної та соціальної політики в Збройних Силах у якої:

на Міністерства оборони України покладені завдання з підготовки держави до оборони у мирний час, що спрямовані на суспільство: формування морально-політичного та соціального потенціалу обороноздатності держави, а саме: соціальні й гуманітарні аспекти забезпечення військової служби, військово-патріотичне виховання громадян України, взаємодія з органами державної влади, місцевого самоврядування та громадськими організаціями щодо підготовки молоді до служби в Збройних Силах України, а також нормативно-правове та організаційно-методичне забезпечення реалізації соціальної та гуманітарної складової військової служби у Збройних Силах України. Координуючим та аналітичним органом Міністерства оборони України з питань гуманітарної та соціальної політики держави у Збройних Силах визначено Департамент гуманітарного та соціального розвитку Міністерства оборони України.

на Генеральний штаб Указом Президента України покладено здійснення гуманітарного та соціального забезпечення діяльності Збройних Сил. Органом Генерального штабу Збройних Сил України, що здійснює планування, організацію та контроль за діяльністю військового командування з питань гуманітарного і соціального розвитку визначено Головне управління з гуманітарних питань Збройних Сил України.

Загалом, упродовж 2001–2005 років було проведено близько 16 тис. організаційних заходів з реструктуризації Збройних Сил.

Четвертий етап будівництва Збройних Сил України розпочався у 2006 році з виконання завдань, визначених Державною програмою розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки.

Відповідно до Указу Президента України від 1 лютого 2007 року «Про затвердження Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Збройних Сил України» розпочалося впровадження служби у військовому резерві Збройних Сил України.

У 2009 році розширено коло осіб, які мають право вступу на військову службу за контрактом. За результатами реалізації Концепції кадрової політики у Збройних Силах України з 1 січня 2010 року запроваджено систему кадрового менеджменту централізованого типу, спрямовану на забезпечення потреб військ (сил) в особовому складі, сприяння кожній особі в індивідуальному розвитку та можливості реалізації її потенціалу, бачення кожним військовослужбовцем перспективи свого кар’єрного зростання. Створено 25 територіальних центрів комплектування військовослужбовцями служби за контрактом.

Головною подією 2010 року, яка визначально вплинула на безпекову ситуацію, стало оголошення Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» позаблокового статусу України, що означає її неучасть у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес. У відповідності з цим було конкретизовано порядок застосування Збройних Сил України.

У квітні 2011 року Указом Президента України затверджено Положення про Міністерство оборони України та Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, у яких конкретизовано завдання цих органів військового управління, виходячи з нових умов функціонування Збройних Сил України.

Удосконалено систему військової освіти та науки. Створено потужні видові навчально-наукові центри, до складу яких входять навчальні підрозділи (факультети, кафедри академій (університету), коледжі сержантського складу) та наукові підрозділи (наукові центри). Це дозволило зосередити на єдиних навчальних базах підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації військових фахівців усіх рівнів військового управління, забезпечити інтеграцію військової освіти та науки, зменшити бюджетні видатки на їх утримання.

З метою налагодження системного діалогу з інститутами громадянського суспільства, надання можливості доступу до інформації про діяльність Збройних Сил України, забезпечення гласності, відкритості та прозорості діяльності Міністерства оборони України, забезпечення системного впливу інститутів громадянського суспільства на реалізацію соціальних прав військовослужбовців та членів їх сімей у 2005 році створено Громадську раду при Міністерстві оборони України.

Щорічно, у взаємодії з органами державної влади, місцевого самоврядування та громадськими організаціями проводилася велика кількість заходів військово-патріотичного спрямування та культурно-мистецьких акцій з нагоди відзначення державних та професійних свят, пам’ятних, знаменних дат і подій.

Набули системності заходи з усунення протиріч щодо свободи віросповідання у Збройних Силах, були опрацьовані механізми задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців. У 2009 році створено Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України.

З метою сприяння проведенню ефективної державної політики з питань сім’ї, гендерної рівності, подальшого згуртування військових колективів у Збройних Силах створено Ради сімей військовослужбовців Збройних Сил України.

Загалом протягом 2006–2011 років удосконалено структуру та скорочено чисельність Збройних Сил, сформовано корпус швидкого реагування Сухопутних військ, реформовано систему військової освіти, кадрового і медичного забезпечення, розширено сферу діяльності міжнародного військового співробітництва. Чисельність Збройних Сил зменшено з 245 тис. до 192 тис. осіб.

Питому вагу бойових з’єднань і військових частин доведено до 47 %, військових частин і підрозділів логістики, військових навчальних закладів, установ та організацій — до 53 %. Уточнено розподіл бойового складу Збройних Сил за функціональними структурами. Кількість вищих військових навчальних закладів і військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів зменшено з 60 до 31. Зріс масштаб навчань з органами військового управління, військами (силами). Проведено сім основних широкомасштабних навчань (тренувань).

Поновлено підготовку військовозобов’язаних на навчальних (перевірочних) зборах та підготовлено понад 16 тис. військовозобов’язаних із залученням 245 військових організаційних структур.

Проведено 4,3 тис. заходів міжнародного військового співробітництва. У період 2006–2011 років понад 23 тис. військовослужбовців взяли участь у 95 міжнародних навчаннях (52 — за межами України, 43 — в Україні). Майже 6 тис. військовослужбовців виконували миротворчі завдання у складі 13 миротворчих місій в 11 країнах світу. У Збройних Силах продовжено виконання заходів щодо участі у Процесі планування та оцінки сил у рамках програми «Партнерство заради миру» і реалізацію положень Концепції оперативних можливостей НАТО.

Прийнято на озброєння 112 нових і модернізованих зразків озброєння та військової техніки. Закуплено понад 1300 нових і модернізованих основних зразків ОВТ та понад 7 тис. одиниць іншого військового майна.

Введена нова система харчування (через структури підприємницької діяльності) 100% військових частин (установ) Збройних Сил.

Основою для глибоких трансформацій у сфері національної безпеки стали нові редакції Воєнної доктрини України та Стратегії національної безпеки України, схвалені у червні 2012 року. У розвиток їх положень Указом Президента України схвалений Стратегічний оборонний бюлетень України, розроблений за результатами оборонного огляду, що тривав з 2010 року, і який є концептуальним документом реформування і розвитку Збройних Сил, інших складових сил безпеки і оборони на довгострокову перспективу.

На підставі Стратегічного оборонного бюлетеня України Указом Президента України затверджена Концепція реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року, прийняття якої ознаменувало новий етап військової реформи. Головною метою військової реформи є створення у короткі строки якісно нових Збройних Сил європейського типу, професійних та мобільних, добре оснащених та підготовлених, спроможних адекватно реагувати на сучасні загрози національній безпеці у воєнній сфері.

З метою утвердження в особового складу Збройних Сил і молоді патріотизму, духовності, моральності, формування національної гідності, психологічних і військово-професійних якостей, необхідних для виконання завдань за призначенням у 2012 році, розроблено Програму військово-патріотичного виховання у Збройних Силах України на 2012–2017 роки.

Логічним кроком на шляху реформування Збройних Сил, спрямованим на набуття військами можливостей швидко і результативно реагувати на загрози національній безпеці держави у військовій сфері, стало формування у 2012 році нового роду військ — Високомобільних десантних військ.

У 2012 році Збройними Силами України успішно проведено комплекс дослідницьких, експериментальних командно-штабних навчань з органами військового управління та військами (силами) «Перспектива — 2012». Протягом року проведено 11 багатонаціональних навчань, з них 4 на території України.

2012 рік був ознаменований визначною подією — 20-ю річницею участі України у миротворчих операціях та місіях ООН з підтримання миру. Активна миротворча діяльність Збройних Сил України стала важливим чинником зовнішньої політики держави та сприяла підвищенню авторитету України у світі.

На кінець 2012 року чисельність Збройних Сил України становила до 184 тис. осіб, у тому числі — до 139 тис. військовослужбовців.

З метою підтримання високого морального духу особового складу Збройних Сил України, виховання у військовослужбовців почуття особистої відповідальності за захист Батьківщини, розуміння засад державної політики та заходів, що здійснюються в інтересах забезпечення національної та міжнародної безпеки 5 лютого 2013 року наказом Міністерства оборони України було затверджено Концепцію ідеологічної роботи у Збройних Силах України. З метою її реалізації введено новий предмет у системі бойової підготовки — воєнно-ідеологічна підготовка.

АРТИЛЕРІЯ (армата) – рід військ, вид вогнепальної зброї, який призначався для ураження противника та руйнування його оборонних споруд за допомогою вражаючих елементів великої ваги та розмірів (ядра, бомби тощо).

В Україні перші гармати з'явилися в кінці 14 ст. Зважаючи на велику вагу та громіздкість перших гармат, їхню невисоку скорострільність, вони застосовувалися для оборони замків. Велика вартість перших гармат обумовила те, що в українських містах їх було ще небагато. В 1471 р. у Вінниці була 1 гармата, в Чуднові – 3, а в Житомирі – 4 великі гармати і 5 тарасниць. В 15 ст. в Україні вже почалося власне виготовлення гармат.

Перебували гармати і на озброєнні в козаків. Частина цих гармат була захоплена в татарських та турецьких містах. Інші потрапили до козаків після захоплення замків під час повстань, а деякі надавалися правителями тих держав, які бажали залучити запорожців на свою службу. Кількість гармат, які перебували в козацькому війську, не перевищувала 20–30 штук. А., яка використовувалась у козацькому війську, в переважній більшості була малокаліберною. Це пов'язано з тим, що козацьке військо відзначалося великою мобільністю і тому використовувало легкі гармати. Крім того, польський уряд намагався не озброювати козаків гарматами, а особливо гарматами великих калібрів.

Богдан Хмельницький надав А. статусу окремого роду військ. Гармати були зведені в окремий підрозділ, їм було виділене кінне прикриття. 15 невеликих гарматок були поставлені на двоколісні лафети і переведені на однокінну тягу, що збільшило їх маневреність. В той час це було новинкою в артилерійській справі, й у використанні легкої кінної артилерії українські війська випередили Європу на 100 років. У подальшому зростала в українському війську і кількість гармат полкової артилерії, і парк важкої польової артилерії; в цьому компоненті українське військо не тільки не поступалося польському, а й переважало його. В поході під Берестечко в козацькому війську було 100 гармат. З них до трьох десятків великокаліберних гармат знаходилися при гетьмані, а при кожному полку було по 5–6 гармат менших калібрів. Була створена військова людвісарня, в якій виготовлялися гармати і дзвони. Керував А. генеральний обозний з артилерійською старшиною: гарматними осавулом, писарем, хорунжим. Крім того, "на послузі при гарматі" було по 80 пушкарів і гармашів, довбиші, цирюльник, ремісники, стадники, коновали. Розміщувалась військова А. в Переяславі, а потім у Корсуні. В подальшому організація козацької А. ще більше вдосконалилася. На утримання А. були виділені спеціальні маєтності (Лохвиця та Ромни, а пізніше Короп). Поширеним в Гетьманщині було і виробництво гармат. Все це привело до збільшення кількості гармат в козацькому війську.

А. Гетьманщини поділялася на генеральну, полкову та сотенну. Загальне керівництво всією А. здійснював генеральний обозний. Був створений спеціальний орган для управління всією А. – Канцелярія генеральної артилерії, яка підпорядковувалася обозному. Ця канцелярія займалась артилерійським спорядженням, слідкувала за ливарними, пороховими та кінськими заводами. Генеральна військова А. розміщувалася в гетьманській резиденції. Управління генеральною військовою А. здійснювала артилерійська старшина, номенклатура якої, як і склад артилерійських служителів, майже не змінився з часів Б.Хмельницького. На початку 18 ст. в генеральній військовій артилерії нараховувалося 40 гармат.

Полкова артилерія розміщувалася в полкових містах. Очолював полкову артилерію полковий обозний, який здійснював управління нею за допомогою полкової артилерійської старшини та артилерійських служителів. Кількість гармат в полковій А. була значною. Так, на початку 18 ст. в одному Полтавському полку їх нараховувалось 20.

Сотенна А. призначалася для захисту населених пунктів (міст, містечок, великих сіл). До її складу входили і гармати, і гаківниці, яких у деяких сотнях нараховувалося по 10 і більше. Купувалися ці гармати сотенними урядами, магістратами і окремими старшинами. В сотнях спеціальних артилерійських команд для обслуговування А. не існувало. До несення караулів та обслуговування гармат почергово залучались козаки сотні.

На Запорізькій Січі також була своя А. Загальне керівництво січовою А. здійснював військовий обозний. Військовий пушкар під керівництвом обозного завідував усією січовою артилерією і розпоряджався в січовій пушкарні, де зберігалися запасні гармати та боєприпаси (порох, свинець, ядра). До складу артилерійських команд на Січі входили виборні підпушкарі та гармаші. Частина гармат розміщувалась на січових укріпленнях, для охорони яких вони призначалися, а інші супроводжували козацькі команди в походах.

Занепад козацької А. почався після поразки антимосковського виступу гетьмана І.Маепи. З України в Росію була вивезена вся генеральна та полкова А. Після цього склад генеральної та полкової А., незважаючи на всі зусилля козацьких властей, не був поновлений у тій кількості, яку він мав у другій половині 17 ст. Навіть під час війни генеральна військова артилерія складалася всього з 6 гармат (4 трифунтових і 2 чотирифунтових). Козацький полк вирушав у похід з трьома півторафунтовими гарматами, яких було менше, ніж в російських піхотних та кавалерійських полках. Не кращим був стан і сотенної А. Так, у 1725 р. в 13 сотнях Полтавського полку було лише 2 гармати. З тих гармат, які залишилися в українських містах, значна частина була старих типів, із великими запалами, непридатних до стрільби.

Під час захоплення росіянами в 1709 р. Чортомлицької Січі була захоплена січова А. На Кам`янській та Олешківських Січах, які перебували під протекторатом кримського хана, запорожцям було заборонено тримати гармати. На Новій Січі А. біла відновлена.

Разом із ліквідацією російським урядом Запорозької Січі і козацьких полків в Гетьманщині була ліквідована і козацька А.

ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ - зброя, в якій для викидання із каналу ствола вражаючого елементу (куля, ядро тощо) використовується сила тиску газів, що утворюються при згоранні пороху.

В Європі В.з. з'явилась на початку 14 ст. Перші гармати були короткими та нагадували ступку, заряд пороху підпалювався з дула. Пізніше запалювальний отвір почали робити в казенній частині ствола. Спочатку гармати зварювали із залізних смуг і скріплювали кільцями, а потім стали лити із бронзи. Перші гармати були громіздкими, відзначались низькою скорострільністю і були непридатні до застосування в маневровій боротьбі. В Україні В.з. з'явилася в кінці 14 ст. Але з огляду на велику вагу та громіздкість перших гармат, їхню невисоку скорострільність та велику вартість (в 15 ст. вартість гармати дорівнювала вартості череди з 442 голів великої рогатої худоби, а один постріл коштував стільки ж, скільки коштували 9 корів) їх застосовували тільки для оборони замків. Ручна В.з. у скорострільності, влучності та у зручності користування поступалась лукам.

Кінець 15 - початок 16 ст. позначений прогресом у розвитку В.з. Гармати почали лити з цапфами (циліндричними виступами з обох боків ствола, на яких він рухався у вертикальній площині), що полегшувало наведення їх на ціль і дозволяло використовувати менш громіздкі лафети. Крім того, більш широко стали застосовуватись замість кам'яних металеві ядра. Це привело до зменшення калібру гармат та їх ваги. В Україні з'явились нові типи гармат (серпентини, кулеврини, октави, фальконети), збільшилась їх кількість (у Львові в 1570 р. нараховувалось 8 гармат, у Вінниці в 1552 р. - 3, а у Києві - 29).

В 16 ст. гармати перебували на озброєнні козаків. Козаки Д.Вишнивецького мали трофейні гармати з турецьких фортець. Частина гармат надавалась козакам правителями тих держав, які бажали залучити їх на свою службу. Під час повстань козаки захоплювали артилерію, яка перебувала в українських замках. Тому всі типи гармат, які згадуються в описах замків, перебували на озброєнні козаків. Але в козацькій артилерії переважали фальконети й інші гармати невеликих калібрів, що найбільше пасували до маневрової боротьби. Визвольна війна сприяла розвитку козацької артилерії. Було організоване виготовлення гармат, запроваджена польова артилерія і сформований парк генеральної артилерії.

В 16 ст. великі зміни відбулись і в конструкції ручної В.з. Були винайдені і поступово запроваджувались у практику гонтовий, колісцевий і кремінний ударний замки. Усе це підвищило надійність ручної В.з., її влучність, зручність користування нею і сприяло її поширенню. Подібні тенденції у розвитку В.з. були характерні і для України. Адже вона була тісно пов'язана з Європою, і до неї проникали всі новинки європейського зброярства. І дуже швидко В.з. стала найбільш поширеним типом зброї у козаків. В подальшому на озброєнні козаків перебували всі відомі в Європі типи В.з.: аркебузи, мушкети, гвинтівки, гаківниці тощо. Крім того, постійно ведучи боротьбу з Туреччиною, козаки могли на практиці знайомитись із досягненнями східного зброярства і запозичувати їх. У В.з. козаків часто використовувались східні (іспано-мавританські) замки. А яничарки були одним із поширених типів рушниць. Але найбільше сприяло поширенню В.з. серед козаків її масове виготовлення українськими ремісниками. Уже в 16 ст. вона виготовлялась навіть у невеликих містечках. Ця зброя виготовлялась масово і за ціною була приступною для селян (на початку Визвольної війни І.Вишневецькому вдалося конфіскувати у своїх селян кілька десятків тисяч самопалів). Природно, що озброїти багатотисячні козацькі армії часів Хмельниччини імпортною зброєю було неможливо.

З 18 ст. почався занепад козацької артилерії. Після поразки антимосковського виступу І.Мазепи українська артилерія була вивезена в Росію, а запорожці, які перебували під турецькою протекцією, не мали права володіти гарматами. Виробництво гармат в Україні занепало, озброєння артилерією козацького війська знаходилось під контролем російського уряду. Занепад козацького війська призвів до того, що ефективна для 17 ст. традиційна козацька тактика використання В.з. у нових умовах виявилась застарілою. Козацтво не використовувало рушниці з багнетами, які могли ефективно застосовуватися лише в щільних бойових порядках піхотних підрозділів. Козацтво ж уже було перетворене в допоміжний рід військ - іррегулярну кавалерію і не змогло сприйняти найновіші тенденції у розвитку В.з. та її використанні. А після ліквідації російським урядом українського козацтва були втрачені будь-які можливості розвитку козацьких традицій виготовлення та застосування В. з. 

Тарасниця (також тараниця, з нім. Terrasbüche) звалася від того, що первісно служила до оборони мурів; її ставили на замкових блянках або тарасах. Тарасниці були спершу невеликого калібру; згодом цієї назви вживали для великих штук.

Півтарасниця - це гармата (пушка) того самого типу, що тарасниця, але менша від неї.

Фоглер (або фогляр, нім. Vögler, франц. veuglaire) - більш високонахилена гармата, з рухомою коморою на порох.

Гуфниця (нім. Haufiz) - коротка гармата, більшого калібру, служила до стрілянння під більшим кутом нахилу, наприклад, на ворога, захованого за муром, чи валами. Відповідає нинішнім гавбицям.

Півгуфниця - менший калібр гуфниці.

Бомбарда - коротка гармата з широким дулом на великі кулі, що нею розбивали мури; те саме значення мав моздір.

В інших джерелах зустрічаємо ще такі назви:

Шрубниця - гармата, складена з частин, що разом були зішрубовані; їх розкручували коли треба було гармату почистити.

Півшрубниця - менший вид шрубниці.

Шротівниця, харчівня - назва невияснена.

У 17 столітті фран¬цузький інженер Боплан писав, що у запорожців зі зброї були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі та шаблі. Кожен козак, ідучи в похід, брав шаблю, дві пищалі, шість фунтів пороху. Важкі бойові набої вантажилися на човни, а легкі - зали¬шалися при собі. Пищалі, як зауважував Боплан, були звичайною зброєю у козаків, з них вони дуже влучно стріляли. Пищаль - зразок важкої довгої рушниці.

Український літописець Григорій Граб'янка в 17 столітті писав, що із озброєння у запорожців зазвичай були гармати, шаблі, списи, стріли і обухи, тобто бойові молотки або келепи. Літописець другої половини 18 століття прилуцький сотник Стефан Лукомський згадував ще й про гаківниці, які теж були на озброєнні у запорожців. Це довга і важка рушниця, яку під час стріляння прикріплювали до землі своєрідним гаком, вона уражала цілі на віддалі до 300 кроків.
Після гармат і гаківниць важливою зброєю у козаків були рушниці (точніше - ручниці, від слова "рука"). Багаті козаки і старшина мали рушниці з дорогоцінними ложами, оздобле¬ними сріблом з черню та насічкою. Рушниці стріляли завдяки насипаному на поличку пороху та прилаштованого до курка та казенника рушниці кременя.

Свідчення, які відомі від першої половини 18 століття відносно цін на козацьку зброю зазначають, що рушниця коштувала від 2 до 8 карбованців. На той час це були досить великі гроші. За свідченнями сучасників, козаки користувалися рушницями бездоганно, стріляючи з них на доволі велику відстань і дуже влучно.

Рушниці у козаків ще мали назву самопалів, як правило їх виготовляли на Запорожжі та в Гетьманщині, а ось більш досконалі мушкети завозились з-за кордону, їх вартість була значно вищою. Таким чином, маємо вважати, що рушниці, самопали і мушкети - це різні назви однієї й тієї ж зброї.
На озброєнні у запорожців були також і пістолі. Кожен козак мав при собі чотири пістолі, причому-два з них носилися за поясом, а два - в шкіряних кобурах ("кубур" з татарського - чохол або футляр), пришитих поверх шароварів. Кулі для пістолів, судячи із зразків, які знаходять у наш час там, де перебували у різні періоди Січі, були за розміром з гороб'яче яйце. Для їх відливки застосовували спеціальні форми.

Рушниця, пістоль і шабля були гордістю кожного козака, тому їх завжди прикрашали дорогими оздобами, коштовним камінням і завжди тримали зброю в ідельному порядку, від чого склався у козаків термін для ручної зброї - "ясная зброя". Як говорить очевидець: "Оружие у них все было убрано в золото да в серебро, на оружие они все багатство своє покладали: то не козак, коли у него скверное оружие".

У запорожців порох для вогне¬пальної зброї був не власного виробництва, його привозили на Січ з Польщі, України, Туреччини, а більше всього з Москви, особливо після 1654 року.

Зі зброї "рукопашного боя" все ж для козака на першому місці була шабля. У запорожців шаблі використовувались не дуже криві і не довгі, але ж зате високого гатунку та вельми гострі: "Як рубне кого, то так надвоє і розсіче,- одна половина голови сюди, а друга туди". Руків'я шабель нерідко обкладалися лускатою шкірою морських риб і закінчувалися зображенням голівки якогось птаха чи звіра. Леза часто мали золоту насічку і вкладалися у дерев'яні, обтягнуті шкірою або дорогою цупкою тканиною з металевою обкладкою, піхви (від слова "пхати").

Шабля була настільки необхідною зброєю для козака, що в піснях козацьких вона завжди зветься "шаблею-сестрицею, ненькою-рідненькою, дружиною-панночкою молоденькою":
"Ой, панночко наша шаблюко!/З бусурманом зустрівалась,/Не раз, не два цілувалась ".

Списи теж були у широкому вжитку козацтва. "Козакові без ратища, як дівчині без намиста" - говорили звичайно на Січі. Списи запорожці перейняли від татар, які ними користувалися ще з часів Тамерлана.

Окрім шабель та списів із ручної зброї козаки ще використовували келепи, або чекани: Ця зброя являла собою залізний молоток на дерев'яному держаку. Молоток на одному боці мав тупий обушок, а на другому – загострений кінець, руків'я з шкіряною петлею для руки. Як ойова зброя келепи слугували для розбивання залізних панцирів, або як допоміжна ударна зброя. 

Літописні свідчення вказують ще на вживання козаками бойових луків і стріл, що вкладувались у сагайдаки, на зразок
татарських або турецьких. В козацьких віршах, які дійшли до наших днів, а також на народних картинах, лук і стріла являються необхідною деталлю озброєння запорожця:
"Як натягну лук я, брязну тетивою,/То мусить утікати хан кримський з ордою".

До всьго описаного козацького озброєння слід доповнити ще й кинджали, ножі, панцирі й кольчуги, які теж мали місце у військовому обладунку. Відносно використання козаками панцирів маються літописні свідчення від 1572 року, коли козацький отаман Сверговський, допомагаючи Івоні у здобутті молдовського престолу, озброїв своїх козаків для боротьби з турками і волохами "огнистым оружием и панцирями". Щодо кольчуг, то знаходження їх на місцях Запорозької Січі теж вказує на те, що вони використовувалися запорожцями як бойовий обладунок.

Для носіння пороху та куль у козаків використовувалися натруски, для патронів - лядунки, а для кременів особливі сумки. Окрім цього, для пороху пристосовували ріжки, виготовлені з коров'ячих або оленячих рогів.

Вся "рукопашная" або холодна зброя, якою користувалися козаки, в основному виготовлялася на Січі, де постійно мешкали вправні майстри-зброярі. Але ж власна ручна зброя не виключала й привізну. Надходила вона із Криму і Туреччини, завозилася із Західної Європи а також з Московщини. На деяких козацьких шаблях, що збереглися до наших днів, є золоті та срібні насічки, які являють собою сури (вірші) з Корану, карбовані герби Російської імперії або вензелі російських царів і цариць. Яскравим прикладом цього є шабля в експозиції Прилуцького музею. Ця шабля періоду козаччини є витвором східних зброярів, більш за все турецького походження. На полотні її леза, поблизу руків'я, є срібні насічки на арабській мові. Також у вітринах музею можна побачити прекрасні екземпляри невеличких гарматок і мортир часів козаччини. А сагайдак з луком і стрілами та сідло східної роботи, являються перлинами козацької експозиції Прилуцького музею.

Озброєнню самого козака відповідав і "рондик", тобто убір його бойового коня. У багатьох запорожців на коня одягалась вуздечка з "байраком" або мундштуком і лакованим ремінним повіддям, чепрак ясно-червоного кольору, обшитий галуном, орчак або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті зі срібними галунами, з підвішеними по боках на пряжках підтебеньками, тобто шкіряними полами, іноді з тисненням та розписами. Спереду сідла підвішувались дві кобури для пістолів, ззаду нав'язувалися ремінні тороки для прикріплювання сумки чи в'юка, а Іноді й полоненого в бою ворога. У походах кінні козаки користувалися також нагайкою або гарапником з руків'ям, прикрашеним карбованим сріблом та коштовними камінцями.

Козаки володіли своєю зброєю з неповторним мистецтвом, так що, за словами літописця, і "наилучший польский гусарин и рейтарин примерен им быти не может".

Література: А п а н о в и ч О. М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. - К.,1969; С т о р о ж е н к о І. С. Як козаки воювали. - Дніпропетровськ, 1991; М а р к е в и ч В. Е. Ручное огнестрельное оружие. - СПб,1994; М и ц и к Ю. А., П л о х і й С. М., K w a s n i e w i c z W. 1000 slow o dawnej broni palnej. - Warszawa, 1987. Історія українського війська. – Ч.1. – Львів, 1936. (репринтне видання) – С.145–150; А п а н о в и ч О. М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. – К.,1969. – С.51–55, 90–92; С т о р о ж е н к о І. С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини ХVІІ століття. – Кн.1. – Дніпропетровськ, 1996; С і ч и н с ь к и й В. Чужинці про Україну. Київ, 1992; Я в о р н и ц ь к и й Д.І. Історія запорізьких козаків. Том І, Київ, 1990; Г р у ш е в с ь к и й М.С. Історія України-Руси. Том І, Київ, 1991.